Історія міста Гамбург — це не лише про архітектурні споруди, велич порту та блиск Альстеру. У тіні цього прекрасного міста прихована одна з найпохмуріших сторінок людства. Концентраційний табір Ноєнгамме (“Neuengamme”) став темним символом періоду нацистської диктатури. Він існував з 1938 по 1945 рік, ставши символом терору, примусової праці та масових смертей.
У сучасності це місце пам’яті, яке нагадує людству про крихку межу між добром і злом, про те, як легко можна зануритися у безодню звірства. Детальніше про створення і роботу концентраційного табору можна дізнатися на сайті hamburgyes.
Заснування табору та перші роки
13 вересня 1938 року Освальд Поль, представник СС, повідомив міському скарбничому Гамбурга про те, що керівництво Рейху СС через фірму “Deutsche Erd- und Steinwerke GmbH” придбало на околиці села Ноєнгамме частину землі й занедбану цегельню. Місто Гамбург почало співпрацю з СС — надало значний кредит на будівництво цегельні, а в’язні мали виготовляти мільйони цеглин для забудов на Ельбі. Для цих робіт 12 грудня 1938 року з концентраційного табору Заксенгаузен завезли перших 100 в’язнів. На той час табір Ноєнгамме підпорядковувався табору Заксенгаузен.
Що стосується в’язнів, то за час війни було депортовано десятки тисяч чоловіків і жінок до Гамбурга-Ноєнгамме як полонених концентраційного табору. Серед них були:
- Євреї з різних країн.
- Противники нацистського режиму.
- Військовополонені.
- Роми.
- Учасники руху опору.
- Переслідувані з релігійних чи соціальних причин.
За кількістю в’язнів було зареєстровано понад 100 000 осіб у щонайменше 85 підтаборах. Ще 5900 осіб не було зафіксовано у табірній книзі. До завершення війни та під час виселення довели, що щонайменше 42 900 осіб загинули у таборі. Тобто багато людей не пережили переслідувань.
Полонені та їх утримання
Умови перебування у таборі були дуже жорстокими. По-перше, він був дуже переповненим, по-друге, в’язні виконували надзвичайно важку роботу. Вони працювали з лопатами та візками, були голодними та хворими, їх взуття було дерев’яним, а одяг навіть не забезпечував захист від дощу та снігу. Перенаселення стало причиною поширення хвороб, зокрема тифу. Багато полонених помирали від голоду протягом кількох місяців після прибуття. Також багато людей були жертвами насильства або навіть убитими.
Терор щодо ув’язнених був страшним, дорослі й діти ставали жертвами медичних експериментів. Система роботи табору трималася на кількох особливо жорстоких елементах:
- Робочі команди. Найжорстокішими вважалися трудові команди в цегельні та на будівництві каналу. Люди, які туди потрапляли, мали найменше шансів вижити.
- Медичні експерименти. Табір був місцем, де лікар СС Курт Гейсмейєр скоював жахливі злочини. Він проводив експерименти на полонених з туберкульозом, зокрема на єврейських дітях.
- Нагляд. Крім есесівців за в’язнями спостерігали “капо” — ув’язнені, які були кримінальними злочинцями. Вони з особливою жорстокістю тероризували політичних в’язнів.
- Зовнішні табори. В’язнів також використовували на різних заводах Гамбурга та на розчищенні завалів після бомбардувань.
Багато полонених стали жертвами прямого насилля, адже частиною їхнього існування було те, що полонених переганяли “через лінію охорони”, а потім охоронці розстрілювали їх “під час спроби втечі”. Варто зазначити, що в’язнів вбивали й за допомогою ін’єкцій, найчастіше це застосовувалося до радянських військовополонених, які, як і євреї, займали найнижчий щабель расистської ієрархії.
Післявоєнна історія
Наприкінці війни полонених переводили, а по дорозі розстрілювали, залишали напризволяще без їжі та лікарської допомоги. Під час нальоту британської авіації 3 травня 1945 року 6600 в’язнів потонули, згоріли й були розстріляні, коли намагалися врятуватися. В той самий час у таборі Ноєнгамме намагалися швидко заховати сліди злочинів — все спалювали, приховували шибеницю, а останні есесівці покинули табір 2 травня 1945 року.
Після завершення Другої світової війни британська влада на три роки облаштувала колишньому концентраційному таборі місце для інтернованих. З 1948 року Гамбург використовував будівлі для пенітенціарної системи, побудувавши дві в’язниці.
З 1965 року на території з’явився міжнародний пам’ятник жертвам табору, а після закриття в’язниць після 2000 року територію перетворили на меморіальний комплекс. Меморіал колишнього концентраційного табору займає 57 гектарів, а це розмір близько 80 футбольних полів. Минуло багато років, перш ніж історію табору публічно задокументували. У сучасності меморіал охопив музеї, архіви, освітні центри, де вивчають історію нацистських злочинів. На територію можна потрапити через мережу доріжок, завдяки яким можна рухатися кільцевими маршрутами за допомогою аудіогіда або програми.
Отже, історія табору “Neuengamme” стала прикладом того, до яких наслідків може призвести насильство, ненависть та диктатура. У сучасності меморіал допомагає зрозуміти вчинки людей, вшановуючи пам’ять жертв і замислюючись над уроками історії. Це місце скорботи, де люди можуть вшанувати жертв і осмислити трагедію минулого.